Велика п’ятниця – найскорботніший день для всіх християн. Бо саме цього дня Церква згадує неправедне осудження Синедріоном і Понтієм Пилатом Господа нашого Ісуса Христа, Його страждання, розп’яття на хресті, поховання Його тіла в гробі, Його зішестя в пекло для довершення там перемоги над смертю і визволення душ, які з вірою чекали Його пришестя.

У Страсну п’ятницю, яка є особливо суворим постовим днем року, віруючі намагаються зовсім не споживати їжі.

У Велику п’ятницю літургії не буває, бо в цей день Сам Господь приніс Себе у жертву. Натомість служаться Царські часи: на них не тільки відтворюється історія євангельських подій, які звершилися в цей день, але й із зіставлення старозавітних пророцтв та новозавітних читань докладно розкривається християнський догмат про наше спасіння хресною смертю Месії.

Детальніше...
Увечері, 9 квітня 2026 року, у Великий Четвер, у Свято-Георгіївському храмі м. Житомира було звершено особливе богослужіння з читанням 12 Страсних Євангелій.
Це глибоко зворушливе богослужіння присвячене спогаду святих і спасительних Страстей Господа нашого Ісуса Христа. Під час читання Євангелій вірні з запаленими свічками молитовно переживають останні години земного життя Спасителя — від Таємної Вечері до Його розп’яття і поховання. Кожне Євангеліє відкриває перед нами глибину Божої любові та жертви заради спасіння людства.
Детальніше...
У тишині сьогоднішнього дня, Свята Церква ставить перед нами спомин Тайної Вечері, яку звершив Господь дві тисячі років тому – вечері, у якій вже стільки поколінь об’єднуються навколо спільної Чаші, навколо Христа. І ми стоїмо там не як глядачі, а як учасники. Спаситель знає про Свої страждання і про зраду одного з учнів, але все одно звершує Пасху, важливу для юдейського народу. Він не поводиться як учителі того часу: бере умивальницю і миє ноги кожному учневі. У домах шанованих людей цю роботу виконували раби, але Христос стає на коліна перед усіма, навіть перед тим, хто Його зрадить. Він робить це тихо, без показу, але з великою силою любові.
Під час трапези Господь відкриває учням, що Його Хресна смерть – це Новий Завіт із Богом. Біля Ісуса за столом апостоли всі різні: у кожного свій характер, свій шлях, своя зустріч із Христом. І водночас у кожному з них можна впізнати себе: ми теж гарячі, слабкі, обіцяємо і не витримуємо, стоїмо поруч із Христом і водночас віддаляємося від Нього. Але відтепер є щось спільне – вони стають учасниками Його Царства, і ми покликані йти тим самим шляхом. Христос нікого не обділяє, навіть тих, хто ще не готовий зрозуміти, що приймає.
Апостоли ще не до кінця усвідомлюють, що саме приймають від Христа, але ті, хто готовий, приймають. Він показує, що любов не відступає, навіть коли знає про зраду, слабкість і страх. Любов Бога до творіння – це любов, яку ми маємо наслідувати: тиху, непомітну, але всепроникаючу, яка не боїться бути зраненою і йде до кінця. І в цьому служіння, в цьому миті смирення Христос показує, що справжня велич – у простоті і готовності бути поруч.
Євхаристія – це не просто подяка. Коли ми причащаємося Тіла і Крові Спасителя, ми робимо вибір: залишитися з Ним такими, як ми є – слабкими й непостійними, або піти. Сьогодні Христос знову простягає Чашу і дивиться не на натовп, а в серце кожного, тихо питаючи: ти зі Мною чи підеш. І страшно не те, що ми слабкі, а те, що можемо тихо встати – і піти. Але кожен раз, коли ми обираємо залишитися, ми стаємо ближче до Нього, ближче до того Царства, про яке Він говорить, і ближче до любові, яка не відступає.
У Великий четвер, як і в будь-який інший святковий чи духовно визначний день, можна і потрібно робити те, що приносить добро і благо вам та ближнім, звершувати достойні та богоугодні справи. Водночас не варто, наприклад, примножувати забобони, вигадувати і приписувати якісь надприродні прояви звичайним предметам, тим більше здійснювати «магічні ритуали» тощо – бо це гріх.
У народній традиції Великий четвер називають Чистим, часто акцентуючи на необхідності прибирання помешкань, миття вікон, дверей, прання тощо. Але це не впливає на очищення власної душі, що є надважливим як для людини, так і для Церкви. Сварячись, наказуючи та змушуючи когось до ретельного прибирання, не здобуваєш душевних благ і користі. Водночас, якщо ці домашні справи приносять людині заспокоєння і втіху – шкоди в них точно немає.
Народну традицію прибирати у домівках та випікати паски саме у Великий четвер можна вивести з євангельських подій останніх днів життя Спасителя, про які Церква згадує в цей день.
Найперше, в четвер відбулася Тайна вечеря, під час якої Ісус Христос встановив Таїнство Святого Причастя (Євхаристії). До цієї вечері учні теж готувались певним чином: «Ученики сказали Йому: де хочеш їсти паску? Ми підемо і приготуємо. І посилає двох з учеників Своїх, і каже їм: підіть до міста, і зустрінеться вам чоловік… І він покаже вам велику, прибрану і готову горницю; там приготуйте нам. І пішли ученики Його, і прийшли до міста, і знайшли, як сказав їм; і приготували паску» (Лк. 14: 12 – 13, 15 – 16). Тобто, в той четвер світлиця була прибрана, старозавітна паска була приготована… Водночас Біблія не містить прямих заборон пекти паски та готувати страви до великоднього столу в інші дні або хоча би натяків про те, що інакше вони «не вийдуть» чи будуть «неправильними». Священне Писання також згадує, як після Тайної вечері, встановивши Таїнство Євхаристії, Ісус Христос омив ноги апостолам. Ця дія дуже символічна, і суть її не в дотриманні гігієни тіла, а у виявленні глибокого смирення і любові до людей, у прикладі не шукати влади, а слугувати одне одному. Тому для віруючих християн досить дивно звучать заклики обов’язково умитися чи скупатися до сходу сонця у Великий четвер, що є явним забобоном.
Прибирання, готування, купання, умивання тощо – всі ці дії можуть бути цілком корисними, якщо вони не підміняють головного: прагнення зустріти свято з чистою душею, відкритою для Бога. Поставте Бога на перше місце у свій календар, робіть всі заплановані справи з Богом у серці – і тоді все буде в порядку, буде логічно і зрозуміло, у свій потрібний і найкращий для цього час.
І не забувайте, що у Великий четвер окрім літургії ранком - ввечері звершується особливий чин спогаду Страстей Христових, коли послідовно читаються 12 уривків з Євангелія про останні години перед смертю Спасителя: про судилище в Синедріоні та у Пилипа, знущання над Месією, Його розпʼяття і поховання у гробі. Ця служба є неповторною, тому ніякі справи, навіть добрі, не повинні стати причиною, щоби пропустити її.
5 квітня 2026 року, у Неділю шосту Великого посту — свято Входу Господнього в Єрусалим (Вербну неділю), у Свято-Георгіївському храмі м. Житомира була звершена Божественна Літургія святителя Іоана Золотоустого. Очолив богослужіння настоятель храму протоієрей Павло Ядчишин.
Під час богослужіння підносилися особливі молитви за мир в Україні, за українське військо, хворих і поранених, лікарів і медичних працівників, полонених, волонтерів, біженців, капеланів та всіх, хто проходить важкі випробування війною.
Детальніше...

Після воскресіння Лазаря у Вифанії Господь наш Ісус Христос іде до Єрусалима, щоб звершити Пасху – той великий спомин визволення ізраїльського народу з єгипетського рабства, але тепер уже не як звичайний паломник, а як Той, Хто Сам є істинним визволенням для людини, для кожного з нас. І народ, який ще зовсім недавно бачив чудо воскресіння, зустрічає Його як Царя, вигукуючи: «Осанна Сину Давидовому!», тобто: «Спаси нас, Сину Давидів», вкладаючи у ці слова свої надії, свої очікування і своє людське розуміння спасіння.

Але в цьому крику, який здається таким щирим і сильним, уже приховується певна трагедія, бо світ того часу, як і світ сьогоднішній, хоче бачити перед собою Царя, Який буде володіти їхнім життям, Який буде вирішувати їхні проблеми, Який буде відповідати їхнім уявленням про силу і велич, але водночас цей самий світ не здатний розпізнати Бога, Який уже прийшов, Який не просто об’явив Себе у чудах, але Який тихо і смиренно входить у людське життя, перебуває поруч у скорботах і радощах, у буденності і боротьбі, у всьому тому, що складає наше щоденне існування.

І саме тому світ, який не бачить серед себе любові, який так легко говорить про порятунок і так часто просить допомоги, виявляється неспроможним зробити найважливіше – змінити своє серце і примножити любов у собі, бо просити спасіння значно легше, ніж жити за законом любові, ніж прощати, ніж жертвувати, ніж справді прийняти Бога не таким, яким ми хочемо Його бачити, а таким, яким Він приходить до нас.

Тому і не дивно, що ті самі люди, які сьогодні вигукують «Осанна», вже зовсім скоро будуть кричати «Розіпни Його», бо між цими двома криками лежить не зміна Бога, а незмінність людського серця, яке не захотіло піти далі, не захотіло прийняти хрест разом із Христом, не захотіло зрозуміти, що справжнє спасіння починається не з зовнішніх змін, а з внутрішнього преображення.

І коли сьогодні Церква знову ставить перед нами цей євангельський образ, то вона звертається вже не до того натовпу, який був колись, але до кожного з нас, бо і ми в своєму житті не раз вигукуємо своє «Осанна», коли нам важко, коли шукаємо допомоги, коли потребуємо Божої присутності, але разом з тим маємо чесно відповісти собі – чи готові ми залишитися з Ним тоді, коли це вимагатиме від нас змін, жертви, терпіння і справжньої любові.

Бо Христос уже прийшов, Він уже перебуває серед нас, у нашому житті, у наших обставинах, у кожному дні, і питання полягає не в тому, чи близький Він до нас, а в тому, чи здатні ми Його впізнати і чи готові не лише зустріти Його словами, але й піти за Ним дорогою, яка веде через хрест до Воскресіння.

ДЖЕРЕЛО

Завершуючи сорокаденний піст і вступаючи в ще суворіший час – Страсну седмицю, готуючись до світлого свята Воскресіння Христового, Свята Церква згадує воскресіння праведного Лазаря. Лазар, брат Марії та Марфи, був другом Спасителя. Коли Господь почув звістку про його смерть –Він заплакав. Він не залишився осторонь людського болю, але був поруч, співпереживав, розділив їхню скорботу. І саме там, де, здавалось, уже панує смерть, Христос являє життя – і кличе: «Лазарю, вийди!» Цей голос звернений не лише до Лазаря – він звучить і сьогодні, до кожного з нас.Ми пройшли сорокаденний піст, обмежували себе, молилися, намагалися змінитися. Але чи воскресла наша душа? Чи не залишилися ми й далі у своєму внутрішньому гробі – звичок, гріхів, байдужості? Христос стоїть поруч, не десь далеко, а біля самого входу до нашого серця, і кличе – тихо, з любов’ю: «Вийди». Але питання не лише в тому, чи кличе Господь. Питання – чи готові ми вийти: вийти зі своєї зручності, зі своїх виправдань, зі страху щось змінити, і піти за Христом не словами, а життям.Бо попереду Страсна седмиця – не просто спомин, а шлях: шлях співстраждання, тиші й глибини. І лише той, хто наважиться пройти його разом із Христом, зможе по-справжньому відчути радість Воскресіння. Тож сьогодні Господь знову звертається до кожного з нас: вийди – і живи.
Scroll to top