-
Категорія: Новини
-
Перегляди: 17

Завершуючи сорокаденний піст і вступаючи в ще суворіший час – Страсну седмицю, готуючись до світлого свята Воскресіння Христового, Свята Церква згадує воскресіння праведного Лазаря. Лазар, брат Марії та Марфи, був другом Спасителя. Коли Господь почув звістку про його смерть –Він заплакав. Він не залишився осторонь людського болю, але був поруч, співпереживав, розділив їхню скорботу. І саме там, де, здавалось, уже панує смерть, Христос являє життя – і кличе: «Лазарю, вийди!» Цей голос звернений не лише до Лазаря – він звучить і сьогодні, до кожного з нас.Ми пройшли сорокаденний піст, обмежували себе, молилися, намагалися змінитися. Але чи воскресла наша душа? Чи не залишилися ми й далі у своєму внутрішньому гробі – звичок, гріхів, байдужості? Христос стоїть поруч, не десь далеко, а біля самого входу до нашого серця, і кличе – тихо, з любов’ю: «Вийди». Але питання не лише в тому, чи кличе Господь. Питання – чи готові ми вийти: вийти зі своєї зручності, зі своїх виправдань, зі страху щось змінити, і піти за Христом не словами, а життям.Бо попереду Страсна седмиця – не просто спомин, а шлях: шлях співстраждання, тиші й глибини. І лише той, хто наважиться пройти його разом із Христом, зможе по-справжньому відчути радість Воскресіння. Тож сьогодні Господь знову звертається до кожного з нас: вийди – і живи.
Після воскресіння Лазаря у Вифанії Господь наш Ісус Христос іде до Єрусалима, щоб звершити Пасху – той великий спомин визволення ізраїльського народу з єгипетського рабства, але тепер уже не як звичайний паломник, а як Той, Хто Сам є істинним визволенням для людини, для кожного з нас. І народ, який ще зовсім недавно бачив чудо воскресіння, зустрічає Його як Царя, вигукуючи: «Осанна Сину Давидовому!», тобто: «Спаси нас, Сину Давидів», вкладаючи у ці слова свої надії, свої очікування і своє людське розуміння спасіння.
Але в цьому крику, який здається таким щирим і сильним, уже приховується певна трагедія, бо світ того часу, як і світ сьогоднішній, хоче бачити перед собою Царя, Який буде володіти їхнім життям, Який буде вирішувати їхні проблеми, Який буде відповідати їхнім уявленням про силу і велич, але водночас цей самий світ не здатний розпізнати Бога, Який уже прийшов, Який не просто об’явив Себе у чудах, але Який тихо і смиренно входить у людське життя, перебуває поруч у скорботах і радощах, у буденності і боротьбі, у всьому тому, що складає наше щоденне існування.
І саме тому світ, який не бачить серед себе любові, який так легко говорить про порятунок і так часто просить допомоги, виявляється неспроможним зробити найважливіше – змінити своє серце і примножити любов у собі, бо просити спасіння значно легше, ніж жити за законом любові, ніж прощати, ніж жертвувати, ніж справді прийняти Бога не таким, яким ми хочемо Його бачити, а таким, яким Він приходить до нас.
Тому і не дивно, що ті самі люди, які сьогодні вигукують «Осанна», вже зовсім скоро будуть кричати «Розіпни Його», бо між цими двома криками лежить не зміна Бога, а незмінність людського серця, яке не захотіло піти далі, не захотіло прийняти хрест разом із Христом, не захотіло зрозуміти, що справжнє спасіння починається не з зовнішніх змін, а з внутрішнього преображення.
І коли сьогодні Церква знову ставить перед нами цей євангельський образ, то вона звертається вже не до того натовпу, який був колись, але до кожного з нас, бо і ми в своєму житті не раз вигукуємо своє «Осанна», коли нам важко, коли шукаємо допомоги, коли потребуємо Божої присутності, але разом з тим маємо чесно відповісти собі – чи готові ми залишитися з Ним тоді, коли це вимагатиме від нас змін, жертви, терпіння і справжньої любові.
Бо Христос уже прийшов, Він уже перебуває серед нас, у нашому житті, у наших обставинах, у кожному дні, і питання полягає не в тому, чи близький Він до нас, а в тому, чи здатні ми Його впізнати і чи готові не лише зустріти Його словами, але й піти за Ним дорогою, яка веде через хрест до Воскресіння.